✨Намбер ван✨
Він йшов. Просто йшов рідною вулицею. Йшов, насолоджуючись запахом вологого від дощу асфальту. Він любив моменти, коли йде дощ. Він розумів, що це - оновлення. Він асоціював зливу для землі, втомленої від безжалісної спеки, з крижаним душем для людини, втомленої від важких життєвих проблем. Він просто йшов...
Яке чаруюче нічне небо. Чи любить хтось небосхил, охоплений темною ковдрою, так, як любить його він? Хтозна...
Він, йдучи рідною вулицею, згадує дитинство. Час, коли найбільшою проблемою було відпроситися в матусі погуляти. Час, коли він не любив школу, за якою зараз безмежно сумує; коли з друзями бігали дахами, полями, залізницею. Він розуміє, що тоді ризикував життям хоча й був обережним, як вчив тато.
Він йшов, роздивляючись сучасні багатоповерхівки... Дивувався він рівнем урьанізації. Де ж напіврозвалені п'ятиповерхівки, які стояли поруч з його ріднесеньким, відносно новим, панельним дев'ятиповерховим будинком? Вони пішли у небуття. Дивно з такого порівняння? Ні, йому здавалося, що це найвлучніший вислів, бо будинок- це не просто так, це місце , де народжувалися, робили перші кроки, казали перші слова, одружувалися. Там проходили найважливіші моменти, одні з перших та одні з останніх днів минали там...
Він йшов... Ішов тихою рідною вулицею, яка занурилася в ніч. Він задивлявся на котів, які то спали, згорнувшись клубочком, то бігали, відшкукуючи попоїсти, то приймали водні процедури в калюгах... Коти - це невід'ємна частинка вулиць міста... А особливо його рідної вулиці. У його пам'яті вони залишились такими ж, як і тоді: з найтовщими животиками, з найдоглянутішею шерсткою. Він обожнював котів, та не менше любив і собак, які теж вешталися нічними вулицями рідного міста.
Він йшов. Ішов, милуючись музикою в навушниках. Він обожнював український рок. Він любив рок, але рідний - найбільше...
Він йшов. Ішов, прискорюючись. Розумів, що нічний столичний потяг не чекатиме на самотньому нічному пероні.
Він зайшов додому. Зайшов у той будинок, який вистояв серед нових багатоповерхівок. Зайшов у квартиру, де чекали батьки та киця із зеленим папугою... Вони випили гарячого какао з маминими пиріжками. Він взяв дорожну сумку і сказав рідним, ледь тремтячим голосом: "До зустрічі. Чекаю тепер у гості до себе "
Він йшов залізничним вокзалом. У дитинстві обожнював потяги, але і зараз ця любов не згасла. Попри усі ймовірні транспортні засоби, він і досі обирає залізницю...
Він сів у потяг. Через п'ять годин повернеться у столицю. Там його чекають друзі, кохана, улюблена робота, але ж тут він залишає батьків і рідний дім.. Він не жалкує, що поїхав вчитися, він мріяв про це... але як хочеться іноді приїхати сюди.
Він дивився у вікно. Надворі почався дощ, який йому так подобався...