🔮Three🔮
Мрія... Чи може людина жити заради мрі'|'? Чи може жити мрією? Може, звичайно може. А ось чи можна жити без мрі'|'? Мабуть, та важко... Важко.
Які чудові почуття охоплюють людину, коли ось-ось має здійснитися мрія, найзаповітніша, найбільша.
Вона теж мала мрію. Чекала, сподівалася на те, що колись, можливо, навіть тоді, коли сивина покриє скроні, вона здійсниться. Та сталося все набагато раніше...
Квитки... Неначе дозвіл пройти до мрі'|', до найпотаємніших струн душі. Квитки – звичайнісінькі папірці, здавалося б, звичайнісінька макулатура, та ні, це набагато більше, вагоміше, особливо для не'|'. Вона тримала у руках мрію, як би це дивакувато не звучало.
Читаючи дату, час, вагон, місце та найголовніше напрям і своє ім'я на квитку, на папірці, який приведе і'|' у світ, чудовий та незабутній, серце калатало із надзвичайно великою частотою. Адреналін у крові дівчини сягнув найвищо'|' позначки. Чи знаєте те відчуття, коли через декілька годин розпочнеш подорож до мрі'|', подорож, на яку чекав роки? А вона знає, саме зараз вона це відчуває...
Усе, речі зібрані, квитки та документи при собі. Вона сто'|' на людному першому пероні. Сотні людей, особистостей, які відправляються разом із нею: хтось у важке відряждення, хтось до родичів, яких давно не бачили, а хтось, як і вона, на зустріч з прекрасним.
"Швидкий потяг до Львова відправляється з першо'|' колі'|'. " Після цих слів серце знову закалатало. Вночі вона не спала, милувалася заходом багряного сонця, яскравими зірками-ліхтарями, які освітлювали путь металевому перевізнику.
Ніч минула швидко. Ось уже сто'|'ть вона у критому вокзалі. Здавалося, що це інший світ, повна протилежність реальному. Усе було таке, ніби у казці, ніби у найщасливішому сні.
Високі шпилі готичних соборів, які, здавалося, проколюють хмари, досконалі куполи, старовинні кам'янки, які спостерігають за кожним крізь призму століть, зарам'ятовуючи нове та згадуючи старе.
Вона йшла вузенькими вуличками, минаючи поважні трамва'|', які поспішно рухались містом, з'єднуючи нові багатоповерхівки із старими будівлями-ветеранами. Вона все більше й більше поринала у казку. Казку, яка зачаровувала кожного, хто сходив з потяга, автобуса, літака, не залишала байдужим і забирала у вічний полон.
Площа Ринок. Така геометрична точність, таке архітектурне рішення... Вона захоплено розглядала кожен камінчик, кожну дрібничку. Піднімаючи очі вгору, бачила то левів, які підтримують балкони й дивляться суворим поглядом, то чудернацькі стату'|', що люб'язно посміхаються, адже стоять у серці кра'|'ни. А вежа Ратуші, яка поважно сто'|'ть й запрошує піднятися на оглядову площадку. Всього лише 409 сходинок, а яка краса...
Вона із неймовірно величезним задоволенням протягом тижня із самого ранку й до пізньо'|' ночі гуляла містом. Саме тоді здійснювалася і'|' мрія, саме тоді вона відчувала піднесення душі вище неба. Саме цього вона прагнула, саме на це сподівалася.
Вона повільно прогулювалася цим містом. Сьогодні ввечері потяг назад, у буденність. Вона йшла, насолоджуючись зарахом ароматно'|' кави, терпкого шоколаду. Вона намагалася насолодитися кожним днем, кожною годиною, хвилиною, секундою...
В навушниках співали Океани... Музика доповнювала цю чаріну атмосферу. Вона йшла, ні, вона пливла, наче лебідка, пливла містом, яке переплілося з '|''|' душею. Це місто достучалося до серця молодо'|' дівчини...
Привокзальна. Філіжанка кави у затишній кав'ярні, шоколад із "Майстерні.." та панорама міста. Автобуси із людного Сихова, трамва'|' із серця міста – усе це стало рідним...
Відправлення. Усе, додому... Та часточка Львова назавжди у '|''|' серці.
Мабуть, вона залишилася б тут навічно. Тут і назавжди...